Понад сім місяців з часу повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю довели: для українців немає нічого неможливого. Українці не лише стали на захист Батьківщини, а й розгорнули величезний волонтерський фронт у тилу. Плетуть сітки, ліплять вареники, збирають кошти солдатам на амуніцію, сушать овочі для сухого борщу, переправляють гуманітарні вантажі… Словом, не висихає життєдайний потік волонтерської допомоги.
Доцентка нашого університету, відома в Тернополі та Україні волонтерка Тамара Воронцова практично вже дев’ять років займається волонтерством – готує та передає гуманітарні вантажі на передову, у військові шпиталі, допомагає тим, хто втратив під час війни домівку. Деколи доводилося доправляти пакунки з необхідним для наших воїнів на передову. Отож набачилася всілякого, але звістка 24 лютого, як зізнається сама Тамара Олександрівна, застала її зненацька.
«Розуміла, що настав новий відлік часу й я маю щось робити»
«Ця новина реально викликала потрясіння. Мозок відмовлявся вірити, жодній логіці не підлягало те, що рашисти вже під Києвом, прагнуть захопити столицю й це вже не АТО, а повномасштабне вторгнення, коли гинуть безневинні люди, діти. На українську землю ступив чобіт російського загарбника – така дійсність. Не можу зараз пригадати, яким був цей день, але я розуміла, що настав новий відлік часу й я маю щось робити. Згадала, що в мене ще залишилися якість девайси з канадійської допомоги, тому все це зібрала й з чоловіком рушила до Українського дому «Перемога». Там уже були наші викладачі – доцентка Інна Корда, яка першою організувала надходження допомоги. В мене залишалося ще трохи ліків, які я віднесла до «Перемоги» вже наступного дня. Якийсь час перебувала у стані невизначеності, здавалося, що я у фільмі зі сповільненою зйомкою. В реальність «повернулася», коли студенти та знайомі почали зносити «гуманітарку» до мого дому. Але, як з’ясувалося, моє помешкання для цих потреб вже замаленьке. Виручив однокурсник Ігор Костів, який очолює Тернопільський фізкультурний диспансер. На моє прохання відгукнувся одразу й віддав в оренду приміщення колишнього фізкабінету, яке фактично простоювало. Так створили невеличкий волонтерський центр. Дуже тепло прийняли нового «мешканця» в колективі фізкультурного диспансеру, бо всі розуміли, що робимо одну спільну справу. Ми стали як одна сім’я. Приходить до нас автомашина з вантажем – усі працівники фіздиспансеру вибігають і допомагають розвантажувати. Потім разом сортуємо ліки, одяг, речі, продукти, словом, усе, що надсилають благодійники. Я щиро вдячна Ігорю Костіву за підтримку, не уявляю, як таку кількість допомоги я б розмістила в квартирі, та й оренда складу в Тернополі в лютому була великою проблемою. Взагалі нам живеться тут дуже комфортно. Перший поверх, поруч двері, завантажити чи розвантажувати щось – немає проблем, знаємо, що «Бункер С», який навпроти нашого складу, завжди підтримає. Дівчата створили тут мініфабрику – ліплять вареники, готують сухі борщі, «крутять» тушкованки й навіть варять згущене молоко. Як у бізнесі кажуть, у нас тісний комплаєнс».
«Щоб не плакати, завантажувала себе роботою»
Волонтерська діяльність під час російсько-української війни стала дещо іншою, більш масштабнішою, такою, що вийшла далеко за межі України. Волонтери згуртували ввесь світ, каже Тамара Воронцова:
«Волонтерство в моєму житті з 2014-го. Особливо рятувало тоді, коли відчай та невимовний біль розривав моє серце. Після подій 2014-15 років мій син Олексій знову повернувся до війська. Разом з побратимами пройшов пекельну Ірпінь та Бучу. Щоб не плакати, завантажувала себе роботою. Волонтерство допомогло мені в цей непростий час вижити, стало для мене емоційною підтримкою, моїм антистресом. Лише уявіть: глуха ніч, а нам телефонують, що їде мікроавтобус на «Карпатську Січ» і його треба завантажити продуктами. Комендантська година, виє сирена, а ми з чоловіком, похапцем одягаючись, біжимо через майдан Волі з ліхтариками в руках. Добігаємо до складу, вмикаємо світло, під’їжджають машини й у відповідь теж світять фарами, на що мешканці будинку з горішніх поверхів, кричать: «Не підсвічуйте ворогу». Але ми на це не зважаємо – завантажуємо мікроавтобус».
«Без іноземних пожертв і в перші дні війни, і нині не обійтися»
«Пригадалося, як зустрічали вночі польський вантаж: ніде ні душі, а ми стоїмо на перехресті з тими ж ліхтариками, «сигналізуємо» польським колегам і міркуємо, як «викручуватимемося», коли надійде патруль з тероборони. Зараз це виглядає дещо й навіть комічно, але тоді, повірте, мені було не до сміху, бо відчувала реальну загрозу. Так минали дні й ночі нашого волонтерства. Певна річ, без іноземних пожертв і в перші дні війни, і нині не обійтися. Багато з тих, хто допомагав ще з початку АТО, й під час повномасштабного вторгнення надсилають чималу допомогу. Скажімо, наші постійні доброчинці Надія Архіпова та Богдан Бойчук, які першими передали величезний гуманітарний вантаж у загальному контейнері до Львова. Нам хіба довелося поїхати й забрати свої пакунки. Хірургічні інструменти, реанімаційні девайси, інший дороговартісний інструментарій доправили до військових шпиталів. 25 лютого прийшов величезний вантаж дитячого харчування, який передав Андрій Вербицький. Усе це я доправила в дитячі лікарні міста. Згодом дзвінок від Михайла Дивоняка: «Підійдіть у дитячу поліклініку там на вас гуманітарний вантаж чекає». «Приходимо з чоловіком до поліклініки, а там чи не все фоє заставлено сумками. «І які ж наші? – запитуємо. – А це всі ваші, – відповідають медсестри з реєстратури. А там було сумок із сорок. Дякуючи рідній кафедрі та нашому доценту Павлові Гощинському, перевезли все це на склад. Прийшли співробітники, допомогли розсортувати медикаменти, продукти, предмети гігієни, багато потрібних речей там було. Так розпочалася наша співпраця з колишнім тернополянином, який тепер мешкає в Іспанії, Василем Пришляком. Він організовує українців, місцевих мешканців і вони донатують Україні. З початку війни ми вже роздали дві великих фури якісного вантажу, а наразі щотижня отримуємо від них пакунки з перев’язувальним матеріалом, продуктами, медикаментами. На складі все сортуємо, а згодом передаємо на передові, в шпиталі, внутрішньо переміщеним особам.
Чимало гуманітарних вантажів надійшло до нас з Італії, за що дякуємо лікарю та священнику dottore Andrea. Спочатку надходили теплі речі, памперси, які ми передавали в дитячі будинки, переселенцям, а згодом почали передавати медикаменти, до того ж – дуже багато. Куди ми надсилаємо ці ліки? На потребу. Скажімо, раз на тиждень (зараз вже дещо рідше) до нас приїздить відомий в Миколаєві журналіст, політолог і волонтер Олександр Ухмановський, який керує волонтерським центром. Передає ці речі тим, хто в потребі – військовим, в лікарні, шпиталі, людям, які втратили помешкання. Багато вантажів ми відправили до Охтирки Сумської області, яку обстрілювали рашисти, до військового шпиталю в Полтаві. І зараз періодично передаємо одяг для поранених в Тернопільську обласну лікарню.
«Донатують цілком незнайомі люди»
Надходять до нас й гуманітарні вантажі від друзів-поляків. Наприклад, дуже допомагає наша колишня студентка Ольга Гетуню. Вона привозила з Польщі медикаменти, ортези, перев’язульний матеріал. Є чимало й приватних осіб, які передають необхідне під час війни – Михайло Тригуб, Марія Об’єщик, Наталя Яськів. Багато людей з нашого краю, міст і сіл України також надають допомогу. Пожертви надсилають цілком незнайомі люди, як мовиться, друзі друзів чи знайомі знайомих. Так відбулося знайомство із засновницею та заступницею голови громадської організації « Апостольська чота» Уляною Греділь з міста Городок, що на Львівщині. Там при церкві діє молодіжне товариство. Вони спонсорували нам дуже велику кількість продуктових наборів. Це були звичайні ящики з-під бананів, наповнені продуктами першої необхідності – крупами, цукром, тушкованкою, рибними консервами, солодощами, баночками із згущеним молоком. Понад 60 таких ящиків ми привезли до нашого складу. Першою, куди ми це передали, була обласна лікарня в Житомирі, яка зазнала обстрілу. Також передавали пакунки для мешканців вже звільненої Бучі та Ірпеня. Не можу й зараз стримати сльози, коли пригадую, як їх роздавали. Нам надіслали відео й коли ми побачили, що одному до рук потрапила локшина, а іншому олія чи цукор, то вирішили зробити продуктові набори, де є всього потрохи, а чого не було, то наші волонтери докупили, скажімо, цукерки. Так наші пакунки знову поїхали на Ірпінь та Бучу.
Якщо людина постійно займається волонтерством, то в неї з часом вже формується список особистих контактів і це дуже допомагає в разі потреби.
З Ігорем Гонтаруком я познайомилася в перші дні війни, і з того часу ми як одна маленька, але команда. Майже всі поїздки відбулися завдяки йому та його невтомному бусу. Є в мене такі колеги, яким можу будь-коли зателефонувати, як і вони мені. Продуктивні стосунки в нас зі Світланою Мощич, яка мешкає в Червонограді. З початку війни ми на постійному зв’язку. Якось Світлана передавала нам з Червонограда турнікети, багато дуже потрібних медикаментів. Ми не мали чим забрати все це, та й вирішили скористатися Бла-бла-каром. Водій виявився надзвичайно шляхетною людиною та доправив нам все вчасно й без проблем. Щоправда, до Тернополя він приїхав десь близько опівночі, в комендантську годину, але якось обійшлося… Це я веду до того, що війна показує справжнє обличчя людей, вирізняє і лицемірів, і патріотів. Пригадалося, як одного разу прийшла до нас бабуся. Я спочатку й не розгледіла, що в неї в руках. З’ясувалося, троє трусиків, які вона пошила для наших військових. Одні взагалі були зшиті з клаптиків, бо не мала тканини, але так акуратно, подвійним швом. Залишила їх собі на пам’ять.
Часто навідуються до волонтерського центру люди, евакуйовані з окупованих територій, внутрішньо переміщені особи. Приходять за допомогою та й просто поспілкуватися. І в кожного своя невигадана історія. Не дай Боже, такої ситуації, коли помешкання розбомбили й вертатися вже немає куди. Як заспокоїти та знеболити зранену душу? І це найважче у волонтерській роботі – знайти потрібні слова».
Лариса ЛУКАЩУК